Ремесло, завдяки йкому взимку тепло й затишно.

Наша мама любить повідати, як у них у Яворові, ти й скрізь по ближніх селах, колись у кожному ґаздівстві були вівці і відтак у кожній хаті був верстат на йкому ткали ліжники. І вона ткала, але коли була мала, то, як і більшість дітей, пряла вовну, бо дітей жєлували і давали май легшу роботу. 

Ткали вни не лиш ліжники, а й верети, запаски, в'язали капці, жилетки чи светри, рукавиці і все шо треба було. 

Май давніше гуцули це всьо робили лиш для свої сім'ї, а потім стали на продаж. Шо нароблять - відвозили на базар продавати. Це вже було за союзу, бо жилоси тогди важко і грошей не ставало. Відтак кожен мав собі такий підробіток. І ткати, і в'язати, і вишивати на замовлення. 

Перші гроші підлітка, який тільки-но закінчив школу у 70-х - зіткати ліжник, поїхати на Косівський базар і продати. Чи прясти на замовлення. Чи в'язати капці на продаж.

Зара рідко де є, аби всьо робила одна людина чи сім'я. Так повелося, шо одні люди тримають овець, інші з ними йдуть в полонину, ше инші займаютси вовною:  зістижену запарюють, жмакають, промивають, висушують, граблюють і  тогди продають. Ше инші люли (єк наша мама) вже з тої вовни прядуть, замотують в гушки або клубки, а ше инші з неї в'яжуть шошь чи тчуть. 

Наша мама має такий підробіток все життє. Єк змалечку привчилася прясти вовну, так і пряде. Буває, дзвонимо, питаємо шо нині робила, а вона каже: "та весь день пряла, шошь мені то легко нині сі йшло, бігом. ти й пріду поки годна". 

От так воно є. Прясти відколи годна і доки годна. 

Є ремесло велике і мистецьке. За яке вручають премії і виставляють вироби на виставки. А є ремесло таке побутове і людске. Завдяки йкому взимку тепло й затишно. Єк в наших вовняних шкарпетках та жилетках.